Піца має давню історію. Коржі з начинками споживали ще стародавні єгиптяни, римляни та греки. (Останні їли версію з травами та олією, подібну до сьогоднішньої фокачо.) Але сучасним місцем народження піци є регіон Кампанія на південному заході Італії, де розташовувалося місто Неаполь.
Засноване близько 600 р. до н. е. як грецьке поселення, Неаполь у 1700 -х–на початку 1800-х років був процвітаючим прибережним містом. Технічно незалежне королівство, було відоме своїми натовпами працюючих бідняків або лазароні. «Чим ближче ви наближалися до затоки, тим щільнішало їхнє населення. Велику частину життя вони проживали на свіжому повітрі, іноді в будинках, які були трохи більше кімнати», — каже Керол Гельстоскі, автор книги «Піца: глобальна історія», доцент історії в Денверському університеті.
Цим неаполітанам потрібна була недорога їжа, яку можна було швидко споживати. Піца — коржі з різними начинками, яку їдять на будь-який прийом їжі. «Італійські автори часто критикують і називають свої харчові звички «огідними », — зазначає Гельстоскі. Перші піци, які вживали бідняки Неаполя, не мали стільки начинок, про які ми знаємо зараз. Були помідори, сир, олія, анчоуси та часник.
Об'єднання Італії відбулося 1861 р., а король Умберто I та королева Маргарита відвідали Неаполь 1889 р. Легенда свідчить, що мандрівній парі набридла французька вища кухня, тому попросили асортимент піци з міської "Піцерії Бренді", наступниці піцерії Da Pietro, заснованої 1760 року. Серед розмаїття, яким насолоджувалася королева, найбільше їй сподобалася піца з моцарелою, м'яким білим сиром, червоними помідорами та зеленим базиліком. (Можливо, не випадково її улюблений пиріг відрізнявся кольорами італійського прапора.) Відтоді, як розповідає історія, саме це поєднання отримало назву піци “Маргарита”.
Благословення королеви Маргарити могло стати початком захоплення піцою по всій Італії. Але піца залишалася мало відомою в Італії за межами Неаполя до 1940 -х років.
Однак піца стала популярною за океаном завдяки мігрантам, які популяризували її в США, включаючи американські міста, як-от: Трентон, Нью-Хейвен, Бостон, Чикаго та Сент-Луїс. Неаполітанці приїжджали на заводські роботи, як і мільйони європейців наприкінці 19–початку 20 століття. Не думаємо, що вони прагнули прославити піцу умисне :). Але відносно швидко смак та аромат піци почали інтригувати й неіталіців.
Однією з перших задокументованих піцерій Сполучених Штатів була Дж. (Для Дженнаро) Ломбарді на Спрінґ Стрит на Мангеттені, яка отримала ліцензію на продаж піци 1905 р. (До цього страва була домашньою або її закуповували неліцензійні постачальники.) “Ломбарді”, яка досі працює, хоч і не на місці історичного розташування 1905 р., « має таку саму піч, як і спочатку», — зазначає фуд-критик Джон Маріані, автор книги «Як італійська їжа підкорила світ».
Оскільки італійські американці та їхня їжа мігрували з міста в передмістя, від сходу на захід, особливо після Другої світової війни, популярність піци в Сполучених Штатах зросла. Більше не сприймалася як «етнічне» частування, її все частіше називали швидкою їжею для фану. Виникли регіональні, явно неаполітанські варіації, які врешті-решт включали піцу для гурманів з Каліфорнії, заправлену будь-чим — від курки на грилі до копченого лосося.
Післявоєнна піца нарешті дійшла до Італії та за її межами. «Як і сині джинси та рок-н -рол, увесь світ, включаючи італійців, підхопив любов до піци лише тому, що вона була американською», — пояснює Маріані.
Сьогодні міжнародні форпости американських мереж, як-от Domino’s та Pizza Hut, процвітають приблизно у 60 різних країнах. Відображаючи місцеві смаки, глобальні начинки для піци можуть бути різноманітними — від сиру Гауда на Кюрасао до зварених круто яєць у Бразилії.
